Чверть століття тому назва екзотичної африканської країни не сходила зі сторінок світової преси. Втім, наші співвітчизники могли отримати інформацію про неї ще на початку минулого століття. «Берег Анголи було відкрито 1486 року португальськими мореплавцями. Трохи згодом, тут оселилися португальці; але лише 1578 року вони заснували місто Лоанду (С-т Паоло де Лоанда); а країна, що досі мала назву Конго, тепер стала називатися Ангола. В 1640 португальці були вигнані з Лоанди, але вже в 1648 знову заволоділи країною і з тих пір безперешкодно володіють нею », – так описується Ангола в Енциклопедії під редакцією С. Н. Южакова 1904 року видання. Підвищена увага до Анголи після відходу звідти португальців у 1975 р. була зумовлена тим, що там зіткнулися інтереси двох супердержав – СРСР та США. У міру ослаблення цього протистояння інтерес до Анголи впав, але тепер вона знову потрапила на перші шпальти газет.

4 квітня 2002 року в столиці Анголи – Луанді, між представниками уряду та повстанцями УНІТА (Національна спілка за повну незалежність Анголи), було підписано угоду про мир. Таким чином, офіційно завершилася громадянська війна, яка тривала в цій африканській країні понад чверть століття. Згідно з підписаними угодами, воєнізовані формування УНІТА (близько 50 тис. осіб) будуть розформовані, а їхні бійці увійдуть до складу армії, поліції та інших силових структур. Встановлення миру в Анголі стало можливим завдяки загибелі у лютому лідера УНІТА – Жонаса Савімбі, який відмовлявся укладати мирну угоду. Війна забрала життя понад півмільйона людей із 10,5-мільйонного населення. Це буде вже третя і, як вважають, остаточна угода про політичне вирішення багаторічної суперечки про владу в країні. Перша була підписана у травні 1991-го під сильним тиском країн-спостерігачів: СРСР, Португалії та США. Другий документ, який отримав назву «Лусакського протоколу», уряд Анголи та УНІТА підписали у 1994-му році. Однак обидві угоди було зірвано Савімбі.

Чому ж внутрішній конфлікт був таким тривалим і вийшов далеко за межі африканської країни? Світло на передісторію громадянської війни в Анголі проливають опубліковані цими днями документи Національного архіву безпеки (США) за участю кубинського уряду.

Розсекречені документи свідчать про те, що Фідель Кастро ухвалив рішення про відправку кубинців у відповідь на інтервенцію ПАР в Анголу і що кубинці з’явилися там за кілька тижнів після американського втручання, а не навпаки, як стверджував Вашингтон. Всупереч свідченням в американському конгресі в 1976 р. тодішнього держсекретаря Г. Кісінджера, повторених у його мемуарах, що недавно вийшли, США з самого початку активно співпрацювали з південноафриканськими військами. Не хто інший, як сам держсекретар повідав 27 червня 1975 р. на засіданні Ради національної безпеки про те, що спецгрупа по секретних операціях на своїх нарадах санкціонувала підривні дії в Анголі. “На першій нараді йшлося про гроші, але на другій обговорювалися питання пакету озброєнь”, – доповідав президенту Форду глава зовнішньополітичного відомства. А тим часом, Кастро ухвалив рішення про посилку військ лише 4 листопада.

Таким чином стає абсолютно зрозумілим, що операція розпочалася за кілька місяців до появи на африканській землі кубинців. Ангола є однією з найбагатших на корисні копалини африканських країн (нафта, алмази, золото, фосфати, боксити, залізна руда, уран). Впускати такий «ласий» шматок США не збиралися. На момент здобуття незалежності (11 листопада 1975 року) більшість населення підтримувала промарксистський Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), що перебував під помітним впливом СРСР. «МПЛА була добре організованим рухом в Анголі. Багато її лідерів закінчили університети, а кілька людей здобули освіту в Університеті ім. Патріса Лумумби у Москві», – згадує колишній шеф відділення ЦРУ в ангольській столиці Роберт Хальтлендер. Офіс ЦРУ почав функціонувати у Луанді ще 1964 року. Держдепартамент США вважав, що уряд Португалії погано керує своєю колонією, у тому сенсі, що недостатньо жорстко припиняє прагнення незалежності. У прикордонному з Анголою Заїрі, (колишньому бельгійському Конго; нині – Демократична Республіка Конго) лише після вбивства у 1961 році глави першого національного уряду – Патріса Лумумби, американцям вдалося привести до влади своїх ставлеників. 1965 року в Заїрі з’являється кубинський революціонер Че Гевара. Він мав намір підняти на боротьбу проти колоніалізму весь чорний континент. Підготовка була дуже ретельною. 150 темношкірих бійців кілька місяців відпрацьовували ведення збройних дій у горах. У підготовку включаються секретні служби Фіделя, якими тоді керував Мануель Піньєро, (Барба Роха чи Червона Борода), румун за національністю, який в 1955 році одружився з кубинкою і переїхав жити на Кубу. Незважаючи на своє недовге перебування в Африці, Че Гевара дуже стурбував американців. За 11 місяців він встиг підготувати ґрунт для майбутнього руху за національне визволення в португальських колоніях – Анголі та Мозамбіку. Перед поверненням на Кубу Че Гевара зустрівся з майбутнім президентом Анголи Агостіньо Нето та його тодішніми соратниками, серед яких був і Савімбі. Останній створив свою організацію УНІТА ще 1965 року. З того часу розпочався дрейф Жонаса Савімбі у бік одноосібної диктатури. На момент здобуття Анголою незалежності УНІТА вже мала чималі збройні сили та жорстко структуровану під Савімбі систему управління. Коли португальці пішли, Савімбі вже не влаштовували посади в майбутньому уряді. Він хотів лише повноцінної особистої диктатури. 1975 року в Анголі США вирішили взяти ситуацію під свій контроль. Проте зробити це не вдалося. ЦРУ розпочало секретну операцію, яка не призвела до успіху – МПЛА міцно утримувала владу. Тоді США організували вторгнення армії ПАР на територію Анголи. На допомогу МПЛА прибувають кубинці та успішно протистоять агресії. З доповіді заступника міністра внутрішніх справ Куби Мануеля Пінейро Лосади, міністру революційних збройних сил Раулю Кастро: «Вперше незалежні африканські країни отримали спільний кордон із військовим вузлом імперіалізму в Африці: ПАР, Родезія (Зімбабве), Заїр . І, слід зазначити, що кубинці свідомо прагнули саме цього і були сповнені рішучості вести антиімперіалістичну боротьбу в Африці. Інтервенцію південноафриканської армії було зупинено і Сполучені Штати зробили головну ставку на Савімбі, якому було спрямовано щедру допомогу.

До останнього часу вважалося, що участь кубинців в Анголі проходила за наказом СРСР та за його підтримки. Проте, професор історії балтиморського університету П’єро Глейхесес, спираючись на розсекречені документи, переконливо доводить, що кубинська допомога Анголі надавалася виключно з ініціативи Кастро. У спеціальному меморандумі (21 листопада 1967 року), який називався «Більшовики та Герої: СРСР та Куба», керівник підрозділу прогнозування ЦРУ Шерман Кент зазначав: «Л. Брежнєв думає, що Кастро повний ідіот, а Кастро думає про Брежнєва приблизно те саме». Коли в Радянському Союзі відбулася зміна вождів (Хрущова, якого Кастро називав однією з найрозумніших людей сучасності, – на Брежнєва), у відносинах між Кубою та СРСР повіяло прохолодою. На святкуваннях 50-річчя жовтневої революції в 1967 р. кубинська делегація, в яку не увійшов Фідель, поводилася дуже стримано і першою покинула Москву, «обігнавши дорогою румунів, мабуть з гордості», – писав Кент. І далі: «Л. Брежнєв не схвалював підтримку Кубою партизанських рухів у Латинській Америці, а також йому не подобався стиль поведінки Кастро як героїчного революціонера». Кастро і Че Гевара вважали, що революцію потрібно переносити у всі гарячі точки світу, чи то Близький Схід, чи В’єтнам, чи Ангола. Частково втративши підтримку СРСР, Куба вирішується самотужки продовжувати боротьбу зі США шляхом підтримки національно-визвольних рухів по всій Земній кулі. Фактично, мрії більшовиків про світову революцію, від яких відмовилося керівництво СРСР, вирішують здійснити молоді енергійні та цілеспрямовані кубинські революціонери. Кремль дуже ревниво сприймав заявки Гавани на лідерство у світовому революційному процесі.

І навіть після потепління відносин між СРСР і Кубою, що відбулося після «історичного» візиту Брежнєва на Острів Свободи (1974 р.), Москва з великою недовірою поставилася до ангольської ініціативи кубинців і не надала їй особливого значення. «Місяцями Совєти не мали уявлення, що ми робили в Анголі», – свідчив начальник військового пункту Анголи в Гавані генерал Ескалона. І лише після вирішальних військових перемог кубинців радянський лідер, усвідомивши незаперечні геополітичні вигоди цієї акції для СРСР, заспівав дифірамби Гавані. «Ми по-братськи радіємо досягненням наших кубинських товаришів і від щирого серця бажаємо їм повного успіху в боротьбі за розквіт соціалістичної Республіки Куба», – зазначав він у своєму виступі на XXV з’їзді КПРС (1976 р.).

Місія кубинських інтернаціоналістів сприяла тому, що Ангола пішла «соціалістичним шляхом розвитку», як характеризували його в ті роки радянські підручники історії. Але, варто було СРСР розвалитися, як колишні «віддані» союзники відразу змінили орієнтацію, звернувши всю увагу на колись ненависні Сполучені Штати. На сьогоднішній момент, за інформацією офіційного інтернет-сайту ЦРУ, 54% всього ангольського експорту припадає на США. У такій ситуації, колись підгодовуваний щедрою рукою, бунтівний Савімбі виявився не потрібним, і був негайно «записаний» у терористи, хоча із законним урядом Едуардо душ Сантуша (при владі з 1979 року) Савімбі воював увесь цей час. Народ Анголи втомився від громадянської війни. Для мирного будівництва країні потрібні кваліфіковані фахівці в галузі машинобудування, гірничодобувної промисловості , переробної, легкої і т.д. Саме про це йшлося на днях українсько-ангольської дружби, що проходили у вересні 2001 року. Для становлення та розвитку змученої війною молодої країни, яка має не тільки природні багатства, а й значний інтелектуальний потенціал, є всі можливості. Як писала на початку XX століття російська енциклопедія С. Н. Южакова жителі Анголи – «…звані «прети» на відміну від нецивілізованих негрів, говорять португальською і за своєю діяльністю купці і навіть чиновники».

Світ змінюється, і Україна не менше за Анголу зацікавлена у взаємовигідній співпраці.

2002-й рік