22 червня настає чергова річниця з дня нападу Німеччини на Радянський Союз та початку Великої Вітчизняної війни. Одним із найнапруженіших фронтів цієї війни була Україна. Ворогуючі сторони ще до початку бойових дій надавали Україні величезного, якщо не ключового значення. Родючим українським землям німецькі стратеги віддавали перше місце у майбутній колонізації «справжніми арійцями» Сходу Європи. З іншого боку, керівництво СРСР та особисто Йосип Сталін також розуміли, що Україна є центральним геополітичним полем на західних кордонах країни Рад.

Після приходу Адольфа Гітлера до влади в Німеччині (1933) відносини між «Тисячолітнім рейхом» і Радянським Союзом неухильно погіршувалися. У Берліні довго вибирали ворога – на схід наступати чи захід? Коли жереб був кинутий, Німеччина здійснила крутий поворот у своїй зовнішній політиці в 1939 році. Гітлеру було необхідно убезпечити свій тил з боку СРСР у майбутній війні. Відповідно до таємного протоколу пакту Молотова – Ріббентропа (23 серпня 1939 року) Радянська Україна мала незабаром збільшити свою територію за рахунок польських земель, на яких основну масу населення складали українці. Безперечно, що пакт Молотова – Ріббентропа мав для України позитивне значення, а Сталін виступив ревним збирачем українських земель. Звичайно, «батько всіх часів і народів» збільшував не територію України, а сферу впливу своєї імперії в Європі. Те, що західний кордон СРСР відсунувся на 200 – 300 км зіграло в радянсько-німецькій війні визначальну роль. Червона армія не змогла б підготувати до оборони такі найбільші центри Радянського Союзу, як Москва, Ленінград, Київ та Мінськ в умовах блискавичного німецького наступу, що могло призвести до катастрофи у війні.

Якщо мрії Гітлера про Україну ще треба було втілити у життя, то Сталін міг вільно розпоряджатися її ресурсами. Перед радянсько-німецькою війною Україна давала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, та 67,6% залізної руди, виплавляла 64,7% чавуну та 48,8% сталі, випускала 67,5% металургійного обладнання, 74,5% коксу 75,5% цукру. З цих цифр видно, що Україна була наріжним каменем геополітичної сили СРСР. Москва постаралася намертво прив’язати українську економіку до себе, пам’ятаючи про тенденції України до самостійності у 1917-21 роках. «Взаємозалежність України та Великоросії стала ще тіснішою, ніж 20 років тому», – констатував у 1940 році американський дослідник У.Є.Д. Аллен.

Намагався «відвадити» німців від України також Перший Секретар її компартії – М. Хрущов, який радив німцям у 1938 році: «Не мрійте про українські землі, не жадайте українського сала, хоча воно добре на смак. Ми говоримо словами прислів’я: «Хороша Маша, та не ваша». Подивились і йдете собі. Пам’ятайте, якщо ви прийдете за українським салом, ми вас нагодуємо свинцем та снарядами». Німці прийшли за три роки, і від бравади М. Хрущова не залишили каменю на камені. Внаслідок оточення під Пирятином чотирьох радянських армій (під час бойових дій під Києвом загинуло 617 тисяч осіб, а в полон потрапило близько 665 тисяч осіб), яке сталося у вересні 1941 року, територія України була захоплена німецькою армією за короткий термін. У гігантському оточенні опинилися командувач Південно-Західного напрямку – маршал Будьонний і Хрущов, які кинули війська і відлетіли літаком до Москви. Сталін був настільки розлючений, що хотів навіть їх розстріляти, але пізніше обмежився відстороненням від командування. В оточенні залишився командувач Південно-Західного фронту генерал – полковник Кірпонос, який очолив відрізані війська і загинув незабаром у боях. Взагалі операцію під Києвом, внаслідок якої було знищено цілий радянський фронт, багато західних та вітчизняних істориків вважають найголовнішим військовим прорахунком Гітлера. Оборона Києва розпочалася 7-8 липня, проривом німцями фронту під Новоградом-Волинським, а закінчилася на початку жовтня. Наступ на Москву було припинено в результаті особистого наказу А. Гітлера від 21 серпня 1941 про необхідність захоплення Києва та вугільного району Донбасу, перед продовженням наступу на столицю СРСР. Битва за Москву (німецька операція “Тайфун”) розпочалася 30 вересня 1941 року. Таким чином, київська оборона затримала наступ німців на Москву щонайменше на два місяці. Вищий німецький генералітет був не згоден з рішенням фюрера про наступ на Україну. «Я висловив Гітлеру свою думку про те, що з військової точки зору зараз йдеться про те, щоб повністю знищити збройні сили противника, які в останніх боях зазнали значних втрат. Я описав йому географічне положення столиці Росії, яке значною мірою відрізняється від інших столиць, наприклад Парижа, і є центром шляхів сполучення та зв’язку, політичним та найважливішим промисловим центром країни; захоплення Москви дуже сильно вплине на моральний дух російського народу, а також на весь світ», – згадував один із найзнаменитіших німецьких стратегів Гудеріан, який командував 1941 року другою танковою групою, яка була повернена з московського напрямку на київське. За два місяці оборона Москви була значно посилена. Під радянську столицю встигли стягнути всі резерви, включно з відомими сибірськими дивізіями.

Що цікаво, командири Червоною армією вважали за великий прорахунок Сталіна, рішення обороняти Київ до останнього. «Вважаю, що Верховний Головнокомандувач був тоді не правий, вимагаючи від командування Південно-Західного фронту утримувати фронт оборони на захід від Дніпра та на захід від Києва до останньої можливості», – згадував Жуков. А може там де всі бачили велику помилку Сталіна, була його велика перемога? Адже радянський вождь краще за інших знав ситуацію на фронтах війни. І те, що втрата Москви могла похитнути основу обороноздатності СРСР. Недаремно він не покинув Москву навіть тоді, коли німецькі танки стояли на підступах до міста, а німецькі передові загони могли розглядати Кремль у біноклі. Відкритий фланг радянських військ під Києвом став надто великою принадою для Гітлера, і він не зміг відмовитися від неї. Користуючись шаховою термінологією, Сталін пожертвував Гітлеру фігуру для подальшої перемоги у партії. Саме під Києвом визначалася доля радянсько-німецької війни.

Окупація України тривала довше, ніж, наприклад, білоруських чи молдавських територій. Останній населений пункт України (у її нинішніх межах) було звільнено 28 жовтня 1944 року, тоді як Білорусь повністю звільнили від німців 28 липня, а Молдову 4 вересня того ж року. Що ж до Росії, то під час війни Німеччина захопила лише 4,6% її території. В Україні набув великого розвитку  партизанський рух проти німців. Один із провідних дослідників «прихованої війни» – Чайковський, виходячи з підрахунків, зроблених у 1946 році, робить висновок, що «загальна чисельність партизанських сил України становила понад 200 тисяч осіб». Але найпромовистішим фактом можуть бути німецькі документи, з яких видно, що протягом 1943 року на окупованій території України гітлерівське командування змушене було тримати 400-тисячну армію і неодноразово перекидати з фронту до зони партизанських дій літаки та танки. Якщо додати до радянських партизанів бійців ОУН-УПА, чисельність яких становила 80-100 тисяч осіб, німецькому командуванню доводилося несолодко у боротьбі з українськими партизанами. Німецькі війська відповідали на дії партизанів репресіями серед мирного населення. Спалювалися села, людей виганяли на мороз у люту холоднечу, прирікаючи їх на вірну смерть. Кількість населення стрімко зменшувалася. У серпні 1942 року у своїй статті «Рік німецької України» рейхскомісар Є. Кох впевнено констатував, що над Україною майорить прапор Німеччини для самої Німеччини.

Демографічні втрати України розпочалися ще до початку Другої світової війни. Згідно з переписом населення 1939 року, в УРСР проживало 29534 тисячі осіб. За дванадцять років від грудневого перепису 1926 року чисельність населення республіки зросла лише на 1,78%. Практично весь приріст населення в період між переписами був поглинений голодом, репресіями, депортаціями, добровільними втечами з республіки. Але найжахливіші втрати український народ зазнав під час війни. Цифра втрат мала тенденцію до підвищення з приходом до влади чергового радянського лідера. За Сталіна називалася цифра загальних втрат СРСР під час війни в 7 мільйонів чоловік. М. Хрущов “збільшив” втрати радянського народу до 20 мільйонів. Брежнєв додав, що «понад 20 мільйонів». За Горбачова втрати «зросли» до 27-28 мільйонів. Однак, за підрахунками сучасних учених, прямі та непрямі втрати СРСР у війні становлять 48-50 мільйонів осіб. Деякі російські історики подають цифру – 46 мільйонів. Якщо за загальної цифри втрат СРСР – 20 мільйонів, на Україну припадало 7 мільйонів, то справжній цифрі жертв Радянського Союзу – 46 мільйонів, відповідатиме 16 мільйонам жертв України. «Україна втратила під час війни 13 мільйонів людей, і це ще, як то кажуть, із оптимістичною неточністю», – записав у своєму щоденнику Довженко. І хоча він не спирався на документальні свідчення, але блискуча інтуїція підказала близьку реальність цифру.

Населення України становило близько 30 мільйонів осіб у 1939 році (без урахування Західних областей, приєднаних пізніше), а втрати у війні становили 16 мільйонів. Отже, український народ впевнено посів перше місце серед народів світу за понесеними під час Другої Світової війни втратами. Таку ціну заплатили українці за вигідність свого геополітичного розташування в Європі, за багату на хліб і корисні копалини землю. На початку ХХІ століття дуже хочеться, щоб Україна пам’ятала уроки, які їй виклала історія і ніколи більше не ставала основним об’єктом геополітики смерті.

2003-й рік.